Шлях на прабатьківську землю відстанню у 70 літ

Американка Ніра Сільверман, яка народилася у 1939 році в єврейській родині юристів Жарковер, вперше за сім десятків років приїхала в Україну, щоб пройти стежками, якими ходили її предки, побувати на місці розстрілу батька і, зрештою пересвідчитися, що Збараж не якесь міфічне місто, як вона думала довгі роки, а реальне.
У Збараж жінка приїхала зі старшою донькою Міріам – професором кафедри порівняльної літератури Каліфорнійського університету Берклі. Саме вона, натхненна розповідями бабусі, розпочала історичну розвідку про свій родовід, а два роки тому приїжджала у місто своїх предків, щоб зібрати якомога більше інформації про життя євреїв у Збаражі у період до Другої світової війни та під час німецької окупації міста, в тому числі про свого дідуся-адвоката, родини Сас та Жарковер з яких походить її рід. Тоді працівник Національного заповідника «Замки Тернопілля» , нині вже покійний, Олег Мандрик розповів і показав Міріам Сас багато цікавою. А на початку цього літа в Збараж з донькою на кілька днів приїхала Ніра. Жінка каже, що для неї перебування у місті її дитинства, наче сон, а емоції важко передати одним словом, бо історія її родини трагічна, як і доля її народу, адже єврейська община, яка займала левову частку населення Збаража у довоєнний час, в роки Другої світової війни з початком німецької окупації міста була практично знищена. Цей урок історії, на її переконання, не можна забувати, щоб цього ніколи більше не повторилося. Відтак в душі жінки воєдино сплелися і смуток, і радість, і надія.
Доля Ніри Сільверман була нелегкою з самого народження. Жінка розповіла, що коли у 1939 році розпочалася війна, її мама Еля Жарковер(дівоче прізвище Сас), будучи вагітною, вирішила тікати зі Збаража, однак в потязі, через надмірне хвилювання, у жінки почалися перейми. Тому довелося народжувати донечку, як розповідає сама Ніра, десь біля Львова. З новонародженим дитям батьки повернулася у Збараж. Дівчинку назвали Стефанія.
У 1941 році місто окупували фашисти. У вересні того ж року вони зібрали понад 70 євреїв, переважно інтелігенцію: лікарів, вчителів, чиновників, юристів, кажучи, що для відправки на роботу в Німеччину. Серед цих людей був батько Ніри – адвокат Генрік Жарковер. Насправді ж усіх вивели за межі міста(неподалік Збаразького замку),змусили копати собі могили і розстріляли.
Згодом посеред ночі німці забрали бабусю Ніри – мамину маму та вивезли в невідомому напрямку. З того часу її ніхто не бачив та не знає як склалася її доля. Деякий час Еля Жарковер з дитям ховалася у сховку під підлогою у чоловікових батьків – Матильди та Марка Жарковер. Оскільки донька була маленькою і часто плакала, то могла видати родину під час облав фашистів. Щоб не наражати рідних на небезпеку жінка вирішила піти з дому. Тоді вперше врятуватися від смерті Елі Жарковер та її маленькій донечці допомогла сусідка з якою жінка дружила. Вона мала таку ж маленьку доньку і віддала єврейці свої документи. Так Ніра стала Аделаїдою, а її мама – Броніславою на прізвище Іванчук.
Однак згодом жінку з трирічною дитиною, як і колись її чоловіка і батька Ніри, разом з іншими євреями вели через Збараж на розстріл. Врятуватися цього разу вдалося завдяки сміливості і рішучості полячки Казимири Красовської(її чоловіком був директор місцевої школи Петро Мороз), яка непомітно вивела Елю з донькою з черги на розстріл, прикривши широким шарфом. З тієї миті долі єврейської жінки та полячки тісно переплелися. Внук Казимири – Богдан Мороз, який нині живе у Підгірцях на Львівщині та очолює громадську організацію допомоги полякам на Поділлі, Волині, Покутті та Буковині, пригадує, що бабуся ніколи не вважала порятунок єврейки з дитиною геройством. Вважала це звичайним людським вчинком, який мав би зробити кожен, як би бачив, що може врятувати хоч одне людське життя.
Разом з родиною Казимири Еля Жарковер подалася на Львівщину, де вони оселилися спочатку в селі Козаки біля Золочева, а коли донька Казимири Ізабела вийшла заміж, забрала Елю з донечкою з собою в село Лопатин. Розповідаючи про цей факт Ніра Сільверман досі не може зрозуміти, що спонукало цю молоду сім’ю Едварда та Ізабелу Терлецькиих ризикувати усім заради чужих їм людей. Саме Казі та її доньці вона завдячує своїм життям. Каже, що без їхньої допомоги і підтримки ні вона, ні її мати не вижили би у ті страшні часи. З теплотою пригадує як бавилася разом з донечкою Ізабели Стасею. До слова, саме внук Казі – Марек Терлецький, який нині живе у Чікаго, вийшов на зв’язок з Нірою. Згодом він організував для неї зустріч з давньою подругою Станіславою, яка нині мешкає у польському Щеціні, познайомив зі ще одним внуком Казимири Богданом Морозом, який, власне супроводжував Ніру Сільверман під час візиту в Україну, зокрема у Збараж та на Львівщину.
Певний проміжок часу Еля Жарковер жила і працювала юристом в Польщі і весь час шукала когось зі Збаража, хто міг би вижити. І знайшла – це був її однокласник Яків з яким вона навчалася у Збаразькій гімназії. У 1938 році йому вдалося виїхати в Ізраїль. Він працював журналістом. Еля з Яковом домовилися зустрітися у Парижі. Діставши необхідні документи та взявши двотижневу відпустку, жінка подалася у Францію. Еля і Яків одружилися та виїхали в Ізраїль. На той час Нірі було вісім років. Вона пригадує, що мама найбільше переживала як сказати доньці, що вона не полячка, а єврейка. Адже дитина, живучи у середовищі поляків, ідентифікувала саме з польською спільнотою та була ревною католичкою. Ніра пригадує, що у шість років вона мріяла бути монашкою. Каже, що дуже любила ходити до церкви, постійно молилася. Тож жартує, що і уявити собі не могла, що у її жилах тече єврейська кров. Проте реакція дівчинки на цю звістку все ж була дитячою – вона прийняла її як восьмирічна дитина, без драматизму. А про нового батька каже, що він був чудовою людиною.
У Ізраїлі Еля з Яковом та донькою прожили шість років. Коли чоловікові запропонували роботу в Нью-Йорку, він забрав родину та переїхав на постійне місце проживання у США. Еля Жарковер в шлюбі з Яковом народила ще одну доньку, повернулася в юриспруденцію, а також займалася громадською роботою – відкрила дитячий садочок для маленьких євреїв, щоб прищеплювати їм любов і повагу до власної культури та історії. Бог їй відміряв 88 років життя, проте зав весь цей час вона не змогла ступити на прабатьківську землю. Усі спроби приїхати в радянську Україну завершувалися єдиним – далі Польщі її не пускали.
Ніра Сільверман у США одружилася і народила двох доньок, нині має трьох онуків. Працювала лікарем-дерматологом.
Про трагічні сторінки життя сімей Жарковер, Сас та єврейськї общини у Збаражі Еля розповіла рідним лише у 1983 році. Міріам пригадує, що з вуст бабусі це звучало як дуже далеке минуле, здавалося назавжди перегорнутою сторінкою історії , а Збаража давно не існує. – Усе, що бабуся говорила, усі її спогади про життя в Збаражі до війни і після війни ми записали на аудіокасету, розшифрували і хочемо видати книжку, – каже Міріам Сас, – бабуся дуже довго мовчала, а коли розповіла про всі ці страхіття Голокосту, то у нас склалося враження, що Збараж – міфічне місто, якого уже давно немає. Для мене була величезним відкриттям інформація, яку я знайшла в Інтернеті, про те, що Збараж є і тут досі живуть люди. Тому я поставила собі за мету обов’язково приїхати сюди, привести у Збараж маму, зустрітися з його мешканцями, можливо віднайти живих свідків тих далеких трагічних подій, якісь документи, бо у нас досі немає навіть точної інформації, де саме у Збаражі жили родини Сас і Жарковер.
На думку Ніри Сільверман, було б дуже добре, як би у Збаразькому замку було організовано виставку, присвячену життю євреїв у Збаражі, а також налагоджено співпрацю Збаража з єврейськими общинами з-за кордону, родовід яких пов’язаний з цим містом, в плані культурного обміну.
Через довгих 70 років Нірі Сільверман з одного боку було приємно ходити містом, де жили її предки, де проходило її нелегке дитинство, відчути невидимий зв’язок поколінь. А з іншого – було прикро бачити, у якому жахливому та занедбаному стані знаходяться пам’ятні знаки розстріляним євреям, зокрема, ті, що досі збереглися на території Нафтобази, де було вбито понад дві тисячі людей та навпроти центрального стадіону, біля районної лікарні, а також єврейський цвинтар. Тому у неї та її доньки Міріам виникло чимало задумів і планів щодо їх упорядкування. Кажуть, тепер головне продумати всі організаційні моменти, чим займуться одразу після повернення у Сполучені Штати Америки. На певні кроки на зустріч в цьому напрямку, розуміння і підтримку вони розраховують з боку міської влади міста, а також збаражан.
Також Міріам розповіла, що наступного разу вона приїде в Україну з оператором, щоб зняти документальний фільм про Збараж та показати його в Сполучених Штатах своїй родині, а також багаточисельній єврейській общині, яка має корені в Україні, зокрема Збаражі. А ще жінка, яка володіє кількома іноземними мовами, сказала, що тепер обов’язково вчитиме ще й українську.

Світлана БОДНАР

http://narodne-slovo.te.ua/2014/06/11/shlyah-na-prabatkivsku-zemlyu-vidstannyu-u-sim-desyatkiv-lit/